Увесь старий мотлох треба лишати в старому році :) Нижче – моє останнє інтерв’ю як учасника студентсько радіо «К:)ВІТ» для якогось студенського чи молодіженого видання, яке брав Дмитро Прокопчук. Воно було створене у вересні цього року після рок-н-рольної вечірки на Посвяті (так називається свято початку навчального року в Могилянці). Це була моя остання вечірка на радіо «К:)ВІТ». Тоді я грав весь вечір впродовж 3,5 годин. І це було неймовірно. Такий захід і в такому форматі я планував дуже давно і його вдалось реалізувати саме так, як я і хотів. Вийшла хороша жирна крапка.
Це мій радіопроект створений у Школі журналістики до 5 річниці Помаранчевої революції. Подкаст про Могилянку та участь могилянців у тих подіях.
Акція Могилянки біля "5 каналу". Фото з альбому "Ми йдемо".
Мені сумно було бачити як наші центральні телеканали цьогоріч відображали ті події. Тож я мав на меті знайти та показати реальних героїв для сюжету, справжні емоції і почуття тих днів, тверезе осмислення подій революції та самоусвідомлення себе в їх контексті сьогодні.
Дякую за участь у проекті і допомогу у реконструкції тих подій з різних сторін:
Євгену Дикому – викладачу Могилянки, що під час революції став одним з польових командирів Пори та керував оточенням Кабміну. Назару Новосельському – першому коменданту наметового містечка Могилянки на Майдані. Сергію Квіту – сьогоднішньому Президенту Академії, директору Могилянської школи журналістики у 2004-му році. Олені Третяковій – декану із роботи зі студентами у 2004-му році.
p.s.
Як я вже писав раніше, у дні революції я був першокурником Могилянки. Тож активно слідкував за всім, що відбувалось на моїх очах, брав у цьому участь. Проте робота над цим проектом змусила мене інакше подивитись на ті події. Точніше я відкрив для себе багато нового, хоча раніше вважав, що знав майже усе. Тут безліч цікавих персонажів зі своєю мотивацією, баченням та історією, кожна з яких може стати в основі принаймні невеликого докфільму. Це вам не баба Параска чи ще якась доярка Дуся, яких постійно сують в тєлєк розповісти про прорефлексувати на тему Помаранчевої революції. Це і не помаранчеві вожді, які самі так і не зрозуміли, що відбулось насправді. Мені складно уявити в якому інформаційному вакуумі щодо тих подій й досі перебуває переважна більшість українців. Навіть тих, хто брав у революції участь. Не кажучи про тих, хто не брав… Наразі, як на мій погляд, у свідомості пересічній/масовій під впливом тєлєка сформувались якісь пошлі, викривлені уявлення і стереотипні ланцюги відносно цих подій. Про революцію 5 років розповідали ті, хто нічого про це не знав або не розумів. У відеоряді хронік тих подій завжди показують “вождів” і їхню сцену. Те що внизу – це зазвичай помаранчева маса загальним планом. Звідси і прямі асоціативні зв’язки всієї події із кількома особами у фокусі камер, в яких насправді була своя революція. У цьому вся драма. Революцію внизу треба було показувати із її справжніми героями та їх історіями. Але на це змі не спромоглись, зробивши символом людей, що вийшли на протест, бабу Параску. Суки.
